Сама красива і ніжна пристрасть людства – це любов! І кожному в житті хочеться зустріти люблячу людину в одній особі.
Притчі про кохання є дуже популярним чтивом у всі часи, адже вони дають нам зрозуміти, що на тлі суєти і проблем не варто забувати про істинне призначення людини – це дарувати і приймати любов.
Сьогодні ми розповімо вам про одну з таких притч, про те, що ніколи не варто зневірятися, що обов’язково хтось побачить світло вашої душі і прийде, щоб подарувати любов і щастя!
На краю села був покинутий ставок. Люди зовсім забули до нього дорогу.
Вода в ньому заросла і позеленіла, старі дерева, низько схиливши свої гілки, відбивалися в його дзеркальній гладі.
Навколо панувала тиша і спокій, по маленькому містку вже давно ніхто не ходив.
Вдень тепле літнє сонце трохи просочувалося крізь зарості листя і трохи зігрівало остигнулу за ніч воду ставка, а тому кілька жовтих головок латаття з дня на день були готові розкритися, щоб відігрітися під його гарячими променями.
На березі біля містка стояв Ліхтар. Він був схожий на маленького білого Місяця і вважав себе його молодшим братом.
Вдень він відпочивав, а вночі своїм світлом допомагав Місяцю висвітлювати місток і доріжку до нього.
Але Місяць далеко в небі, а тут, біля самої води, Ліхтарю було дуже нудно і самотньо.
І коли одна з латаття розкрила свої блискучі жовті пелюстки і впустила теплі сонячні промінчики у свою серцевиною, Ліхтар мимоволі замилувався нею. Адже зігрівшись теплом великого Сонця, маленька Латаття виглядала такою щасливою!
Ліхтарю теж шалено захотілося подарувати цій яскравій квіточці частинку своєї душевної теплоти.
Ввечері, коли Сонце опустилося за обрій, Ліхтар освітив усе навколо сліпучо-білим світлом.
Він дивився на закриті пелюстки жовтого Латаття і чекав, що вони розкриються так само, як удень.
Але холодний світ маленького Ліхтаря не міг зробити те, що робили гарячі промені великого Сонця.
Латаття тряслось від холоду і не могло розкритися.
Від такої невдачі Ліхтар у відчаї закричав, спалахнув яскраво-білим світлом і… розбудив Метелика, який відпочивав на дереві неподалік.
Цей яскраво-білий світ здався йому надзвичайно прекрасним, і він не втримався, щоб не відгукнутися на його поклик.
Мателик спурхнув і підлетів до Ліхтаря, щоб притулитися до нього своїми теплими крильцями…
Так тендітний Метелик полюбив маленького Ліхтаря за його яскравий білий світ, а жовте Латаття — велике Сонце за гарячі промені.
Кожному своє.
І якщо ти не можеш достукатися до чиєїсь душі, щоб обдарувати її своїм теплом, не впадай у відчай!
Значить ця душа любить іншу, але не твою душу. Але і світло твоєї душі не залишиться непоміченим.
Хтось обов’язково побачить його і прийде, щоб подарувати тобі любов і щастя.
